Украина +38 095 007 73 57
Россия +7 916 968 03 00
e-mail: vbalayan@mail.ru
e-mail: tvdocfilm@gmail.com
Бути людиною — це зусилля( на укр языке)
http://www.day.kiev.ua/305150/ Гість «Дня»     Версія для друку  |          Надіслати по e-mail |      Написати редактору

Бути людиною — це зусилля
Валерій Балаян і Літня школа журналістики «Дня» про компроміси в професії, невиправний «совок» та свавілля зомбоящика

Підготували Юліана ЛАВРИШ і Літня школа журналістики «Дня»    
ФОТО ЯРОСЛАВА МІЗЕРНОГО    
        
    
ВАЛЕРІЙ БАЛАЯН: «Є В РОЦІ ОДИН ДЕНЬ — ЦЕ НОВИЙ РІК — КОЛИ Я ВАМ РАДЖУ (ЯК Я РОБЛЮ) ПОДИВИТИСЯ В ДЗЕРКАЛО Й САМИХ СЕБЕ ЗАПИТАТИ: ЩО Я ЗРОБИВ ЗА ЦЕЙ РІК? СКІЛЬКИ РАЗІВ Я ЗРАДИВ СОБІ? СКІЛЬКИ РАЗІВ Я КИНУВ СВОЇ ПЕРЕКОНАННЯ ПІД НОГИ КОМУСЬ? ВІД ТОГО, ЯК ВИ ВІДПОВІДАТИМЕТЕ В ЦЕЙ ЄДИНИЙ ДЕНЬ, ЗАЛЕЖАТИМЕ, ЗАЛИШИТЕСЯ ВИ ЖИВИМИ ВСЕРЕДИНІ СЕБЕ ЧИ НІ»    



Після трагічної загибелі Насті Бабурової та Стаса Маркелова в Росії мало хто відстежував подальший розвиток подій. В Україні фактично тільки газета «День» написала про Настю. Тому не дивно, що знайомство «Дня» з Валерієм Балаяном сталося майже випадково. У березні нашому кримському кореспондентові зателефонували батьки Насті Бабурової та повідомили, що за програмою Київського кінофестивалю «Docudays.ua» буде представлено фільм про їхню доньку «Любите меня, пожалуйста» режисера Валерія Балаяна. На жаль, на телеекранах і в повідомленнях інформагенцій ця подія або не прозвучала взагалі, або загубилася як другорядна. Насправді ця стрічка не тільки кінематографіста, а й журналіста (з 2008 року він працює власним кореспондентом російського Радіо «Свобода» в Криму) дала змогу читачам «Дня» ширше подивитися на проблему нацизму в Росії й на те, яким чином така ситуація загрожує українцям.

Приємно, що Валерій Вазгенович з радістю пристав на пропозицію нашої редакції зустрітися з учасниками Літньої школи журналістики «Дня». До Києва він приїхав із Санкт-Петербурга, де брав участь у ХХ Кінематографічному фестивалі «Послание к человеку». Вирішив не обмежуватися лише зустріччю, а провести майстер-клас «Драматургія інтерв’ю», а також показати фільм «Восточная песня, или телевидение в Зоне» — про інший бік журналістики.

У своїх підсумкових анкетах учасники Літньої школи відзначали, що зустріч із Валерієм Балаяном — одне з найяскравіших вражень. І, мабуть, не лише тому, що він володіє колосальним знанням у багатьох сферах, а ще й тому, що він — надзвичайно глибока людина.

Валерій БАЛАЯН: — Я працював якийсь час для Бі-Бі-Сі. Для британців журналістика — це такий собі відсторонений беземоційний рупор, завдання якого зводиться до збору й передачі публіці перевіреної інформації. Вони бачать вершину майстерності в тому, щоб у статті була відсутня позиція автора. Мета їхніх матеріалів — поінформувати. У них стаття буде тим кращою, чим ексклюзивнішою в ній буде інформація. Це — модель західної журналістики. Ми ж існуємо в посттоталітарних суспільствах, перебуваючи всередині яких журналіст, хоч би як він хотів залишатися стерильним безстороннім рупором, постійно зіштовхується з величезною кількістю несправедливості, людського горя, обмеження прав і свобод людей. Із цим неможливо змиритися. Все, чому навчають у підручниках із журналістики, розсипається, коли ми потрапляємо в реальний світ. І постає питання: чому так відбувається й яку позицію зайняти нам? Ці запитання журналіст постійно ставить собі й відповідає все своє життя. Особливо важко, якщо ви працюєте в регіональних засобах масової інформації, де усталені зв’язки, де всі залежні від місцевої влади. Сьогодні немає незалежних обласних каналів або газет. Перебуваючи в таких умовах, багато хто починає працювати, переступаючи через свої принципи: писати те, що вигідно владній структурі, заплющувати очі на те, на що не треба заплющувати... І тоді їхнє життя стає комфортнішим, стабільнішим. Я знаю одного такого журналіста. Він пише в газеті під кількома псевдонімами відверто замовні речі. А живе — на рівні міністра. Що я хочу сказати? Чим далі просуваєшся в «похмурому лісі стежкою життя», тим більше тебе тягне до простих рішень, до того, що треба жити як усі, що треба працювати за правилами, які не тобою встановлені, грати у гру, в яку грають усі. Є в році один день — це Новий Рік — коли я вам раджу (як я роблю) подивитися в дзеркало й самому собі поставити запитання: що я зробив за цей рік? Скільки разів я зрадив собі? Скільки разів я кинув свої переконання під ноги комусь? Від того, як ви відповідатиме в цей єдиний день, залежатиме, чи залишитеся ви живими всередині себе. Релігійні люди говорять «промисел Божий про нас». Так, є якийсь задум про кожного з нас. Я думаю, що кожному з вас щось дано, якщо ви тут, отже ви небайдужі люди, отже, ви чомусь пишете, чомусь робите те, що робите. І багато що в житті буде противитися цьому задуму. Анна Ахматова, коли їй скаржилися, говорила: «А хто вам обіцяв, що ви народилися для щастя?» Запам’ятайте за Анною Андріївною, що для щастя ніхто не народився. Щастя — це те, чого ми прагнемо, заради чого ми живемо. Я розумію, що абсолютно дотримуватися моральних принципів — означає стати на непримиренні позиції з можновладцями. Ступінь мудрості має приходити до вас у міру проходження власного шляху. Принаймні це завжди зважування й знаходження тієї рівноваги — тут я йду на якийсь компроміс, але тут та точка, яку я перейти не можу, бо тут починається смерть моєї сутності, моєї головної суті. Ось це запитання, абсолютно індивідуальне і суб’єктивне, яке ви повинні ставити собі щохвилини, щоразу, коли вам доводиться приймати рішення. Можливо, я говорю загальновідомі речі, але по суті, чи залишитеся ви в журналістиці, або в інших галузях, куди ви підете працювати, і те, що з вами буде, в остаточному підсумку це — питання вибору, питання «з ким ви?» Навіщо ви прийшли в цей світ? Це те питання, що ставить собі головний герой книжки «Важко бути богом» (я читав у «Дні», що прочитати цю книжку вам правильно порадив Віталій Портников).

Ліна ТИМОЩУК, Національний університет «Острозька академія»:

— На запитання, чому на похоронах Насті Бабурової й Станіслава Маркелова було мало людей, ви відповіли, що наше суспільство спить. І Настя Бабурова, яка боролася за його пробудження, так і не змогла цього досягти. Як ви вважаєте, кадрам вашого фільму вдалося хоч трохи оживити суспільство?

В. Б.: — У фільмі є такий герой Марцинкевич, на прізвисько Тесак. Він став прототипом героя ігрового фільму «Росія-88». 88 — це «Хайль Гітлер» (HH). Хтось пам'ятає, чому він прийняв позиції нацизму? У цьому — ключ до розуміння проблеми. На вулиці Гур'яна було висаджено в повітря будинок. Це 1999 рік — час до приходу Путіна. Тесак говорить про те, що він пішов «мочити всіх» після вибуху будинку в Москві. В 1990-ті роки в Росії були націоналістичні настрої, але вони були явищем маргінальним. Зростання фашизму в Росії почалося із приходом до влади Путіна, коли негласно націоналістична ідея була використана для формування таких напівпідпільних структур — спрямованих проти національних меншин. Це стало негласно проведеною внутрішньою політикою Росії. Але ж люди не розбираються. Це як у Стругацьких: ніхто не хоче думати, аналізувати. Адже найлегше всі біди звалити на кавказців або євреїв. Але насправді зростання фашизму в цій країні почалося відтоді, коли до влади прийшли люди зі спецслужб, яких навчали тільки простим рішенням. Їх не навчали демократичним рішенням, їх навчали усувати проблему силовими методами. Ось це вони й роблять. І розуміти це можна тільки тоді, коли дивишся в корінь, коли політичний і культурний кругозір широкий, коли людина самостійно шукає рішення, а не поглинає приготовлену жуйку із ТВ-екрану, що робиться в посттоталітарних суспільствах. Влада зацікавлена лише в одному: якомога довше протриматися нагорі, тому вона прагне нас утримувати в стійлі. Вона готова на все. Зокрема, залякати загрозою вибухів і тероризму. Наше суспільство, на жаль, забуло, що таке думати, мислити самостійно. У цьому головна причина нашого, поки ще не катастрофічного, але вкрай складного становища — влада спирається на широкі кола малоосвіченого населення, яке її підтримує й яке вона за допомогою таких теленаркотичних технологій тримає в цьому стійлі. Зробивши цей фільм, я висловив те, що думаю із приводу такої ситуації.

Якщо ви помітили, багато що у фільмі говорять батьки Насті. До речі, вони мене не надто зрозуміли на поминках, коли я представився і почав говорити про ситуацію в Росії, де Настя боролася. Вони попросили не торкатися цієї теми й сказали, що все, що сталося з Настею, — випадковість, і що вони, як усі севастопольці, підтримують Путіна й Росія для них — усе. Але минув рік, і коли ми зідзвонилися, вони вибачилися. Вони сказали, що нічого не знали й цілий рік вникали у проблему, рік вивчали всі ці нацистські сайти. Вони не розуміли, де їхня дочка, чим вона займається, й що таке сучасний расизм і фашизм. Після цього й почалася наша спільна робота.    
ФОТО НАДАНЕ ВАЛЕРІЄМ БАЛАЯНОМ    
        
    
«ЦІ ДВОЄ — ЗРЯЧІ ЛЮДИ З ГОСТРИМ ПРОНИЗЛИВИМ ПОГЛЯДОМ НА ЖИТТЯ», — ГОВОРИТЬ ВАЛЕРІЙ БАЛАЯН ПРО ПРАВОЗАХИСНИКА СТАСА МАРКЕЛОВА Й ЖУРНАЛІСТКУ НАСТЮ БАБУРОВУ. 19 СІЧНЯ 2009 РОКУ ПРЕДСТАВНИК НАЦИСТСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ РОСІЇ ЗАСТРЕЛИВ ЇХ ПОСЕРЕД БІЛОГО ДНЯ В ЦЕНТРІ МОСКВИ. МИНУЛО ПІВТОРА РОКУ, АЛЕ ПОДІБНІ ВБИВСТВА ТРИВАЮТЬ...    



Це люди дуже освічені й добрі, я їх дуже полюбив. Але невже щоб відбулося зрушення в нашій свідомості, обов'язково потрібні такі потрясіння, жахливі жертви? Це надто страшна плата. Тому говорити про те, що цей фільм когось розбудить, важко. Я це зробив для того, щоб хоча б на Новий рік сказати собі, що я, маючи можливості, зробив те, що було в моїх силах. Я розумію недосконалість цього фільму. Це, радше, жанр політичного плаката, політичної публіцистики. Я робив цей фільм сам, без фінансування, «на колінах». Його багато хто критикує, і «антифа», до речі, теж. Вони вважають, що там перебір нацистських роликів, і на непідготовлених людей та частина фільму, де показані ці ролики, буде більш емоційно впливати. Але якщо я думатиму про непідготовлених людей, то я взагалі нічого не зроблю. Я теж не жив у цьому наці-світі, але коли почав копати, вліз в інтернет і став переглядати їхні відео, був шокований. Ніколи не думав про такий розмах фашизму в Росії й про таку колосальну підтримку суспільством цього всього. Ці люди — володарі дум; так, як вони, думає багато хто в Росії тією або іншою мірою — що американці хочуть знищити національну самобутність, що в євреїв скрізь змови, що «понаїхали» азіати й кавказці й вони в усьому винні та інше. 90% населення думає саме так, але ступінь агресивності різна.

Анастасія САМОШИНА, Київський національний університет ім. Т. Шевченка:

— Мені подобається, як Ремарк у «Трьох товаришах» вустами головного героя описав причини успіху політичних зібрань того часу і, зокрема, партії нацистів. Він говорить, що цим людям непотрібна політика — їм потрібне щось схоже на релігію, й тому вони так фанатичні. Як ви думаєте, можна описати ситуацію в Росії в такий самий спосіб? І що, у такому випадку, втратило молоде покоління, яке приходить до нацизму?

В. Б.: — Воно втратило увесь світ, світову культуру й, головне, можливість встати «із чотирьох ніг». Воно втратило те, що нас відрізняє від царства тварин — здатність самостійно думати й стати людиною. Мераб Мамардашвілі, найбільший філософ ХХ століття, сказав, що «людина є стан зусилля бути людиною». Ми не народжуємося людьми. Тільки в стані зусилля стати людиною ми нею стаємо. Я не хочу ображати цих людей, але у них втрачене усвідомлення того, що ще можна стати людиною. Їхнє переконання: «Бий не такого, як я!» — це все із царства природи. Це долюдський, тваринний світ.

А держава дає їм прості, готові відповіді на складні запитання буття. Катастрофа з освітою, що сталася не лише в Росії, а й в Україні, до цього призвела. Людство в гонитві за наживою абсолютно не займається своїм майбутнім і дітьми — вони відпущені напризволяще зомбоящику, під наркоз комп'ютерних ігор. У держави немає ніяких ідей про те, що з новим поколінням треба працювати. Хоча, слід сказати, у Криму є уроки добросусідства. Це величезна відмінність від Росії — там таких програм не роблять. У кримських школах кримських татар навчають українській мові, росіян і українців навчають кримськотатарським пісням. У Криму я бачу зусилля сприяти примиренню. Людей із дитинства вчать співіснувати й інтегруватися, адже цей півострів — національний котел, але там на державному рівні хоч щось робиться. Розумієте, я — радянська людина. Нас навчали дружбі народів, це було впроваджено з дитячого садка, з першого класу. Так, це було державне вдовбування, як і любов до вождів комунізму. Нас виховували, що Радянський Союз — це рівні народи, нації. Все ж таки це була непогана річ. Ми всі відчували, що ми єдині й рівні в цій родині. Україна — багатонаціональна держава. Якщо не займатися пропагандою об'єднання, не пояснювати з дитячого садочка, що люди діляться інакше, а не за кольором шкіри, розрізом очей, — буде лихо. Почнуться ті самі проблеми. Ми не докладаємо зусиль, не робимо усвідомленої роботи. Відтак — сон розуму триває.

Ольга РЕШЕТИЛОВА:

— До речі, ви визнаєте, що ви — людина радянська. У розтиражованій в інтернеті зустрічі Путіна з інтелігенцією саме Юрій Шевчук, людина теж радянська, виступив гостро зі своєї позиції, але ніхто з молоді на це не пішов. Поки що серед молоді в Росії, та й, у принципі, в Україні теж, не видно лідера, який повів би за собою нове покоління?

В. Б.: — А ви не дивилися сюжет на телебаченні про те, як молодіжна група «Война» намалювала на пітерському розвідному мосту фалос? У цій акції взяли участь 40 чоловік, які буквально «налетіли» на міст і за допомогою фарби зобразили малюнок. Цей міст уночі встав саме напроти пітерського управління КДБ-ФСБ. І це теж своєрідний протест. Я знаю велику кількість людей, які «прокинулися» від апатії, вони виходять на мітинги, беруть участь в акціях. Звісно, соціальна ініціатива в Росії, на відміну від України, багато в чому пригнічена, але факти активності є, й їх чимало.

Але є зворотний бік активності. Ви бачили у фільмі жорстоку атмосферу, розгроми, побої. Це все може очікувати Україну, якщо не докладати зусиль. Влада хоче загнати всіх нас у стійло й безкарно «качати» у свою кишеню державні ресурси. Якщо суспільство не буде цьому протистояти, якщо ви, журналісти, «четверта влада», не будете докладати зусиль, то нічого хорошого не буде. Ви — вуха, очі, серця тих людей, які за вами. Якщо ви не будете постійно тиснути на владу, то вона тільки те й робитиме, що чимдалі поширюватиме свою експансію на суспільство й костенітиме. Думаєте, в Італії інша влада? Усюди є корупція, але в демократичних країнах функціонують соціальні інститути — ЗМІ, громадські організації й опозиційні партії. Влада дуже боїться гласності. Саме гласність зруйнувала Радянський Союз. Тому я кажу, що саме від вас, від ваших зусиль все залежить: або в цієї країни буде майбутнє, або вона «зхлопнеться» до лукашенковсько-путінської моделі. Для того, щоб це сталося, треба просто нічого не робити, потрібно, подібно до ченців-даосів, сидіти на березі ріки й чекати, коли повз тебе пропливе труп твого ворога. Не пропливе. Або в іншому житті. Пам'ятаєте, як члени політбюро сиділи по вісімдесят років, поки не відбувалися якісь біологічні процеси і місця звільнялися. Ось і Януковичу лише 60 років, попереду ще років 20 спокійного життя...

О. Р.: — А сигнали вже є...

В. Б.: — Те, що я спостерігаю, мене вельми непокоїть. 2004 року я, як і багато інших, переживав ейфорію. Здавалося, що ось-ось країна повернеться до нормального суспільства, до нормального життя. Нічого подібного — зусиль знову не було зроблено. Малоосвічені люди продали все, вони не зробили спроби піднестися над своїм егоїзмом. Може, я кажу...

О. Р.: — Правду?

В. Б.: — Суб'єктивно. Але вони здали країну. І чи підніметься вона знову?

О. Р.: — Про трагедію Насті Бабурової наша газета написала першою і чи не єдиною в Україні. Але до перегляду фільму я, наприклад, ставила собі інше запитання: чому талановита й амбітна громадянка України поїхала до Москви? Настя Бабурова не відчувала себе ані громадянкою Росії, ані України. І хоча після вашого фільму на багато що в мене відкрилися очі, я тепер розумію, що Настя була такою людиною — вона повинна була боротися в епіцентрі. У Криму більшість людей не асоціюють себе з Україною. Вони не їдуть навчатися у вітчизняний виш, а прагнуть потрапити в МДУ, наприклад. Як перекрити цей потік української молоді до Росії? Як поставити заслін, щоб нацизм не перейшов межі? Тому що події в Алушті (побиття торгівців скінгедами. — Ред.), убивство Максима Чайки в Одесі — це ознаки того, що ми дуже близько підійшли до проблеми. Усе це перші дзвінки.

В. Б.: — У Криму кажуть: «Я поїхав на Україну». Не всі кримчани насправді асоціюють себе зі своєю країною. Багато в чому через це спроби українізації просто сміховинні. Наприклад, у Севастополі 72% населення — етнічні росіяни. Коли там стали запроваджувати українську мову в судочинстві, нотаріаті, в документальному обігу, гіршої послуги для «помаранчевої» влади не можна було придумати. Найкоротший шлях ідіотам здається прямим. Це і є радянський метод — складні національні питання вирішувати прямими ходами. А потім відбувається в судах абсурд: ані суддя не знає української, ні прокурор, ні позивач, ані відповідач. Але всі пробують «балакати». І все це дико смішно виглядає, можна знімати й одразу в «Кварталі 95» без купюр показувати. Колосальна проблема в тому, що в Криму і на сході України, напевно, працюють потужні сили для того, щоб розколоти, розірвати країну. А ці спроби прямими ходами вирішувати складні питання призводять до зворотного ефекту. Як бути? Я не політик, я сказати не можу, але я знаю, як бути не має. У Фінляндії, наприклад, усі вулиці означені двома мовами: шведською й фінською. Вони зробили ось так, і від цього нікому не гірше. У історії ж дихання — довге, не спринтерське. Зміни можуть бути в поколіннях. А вмить щось серйозне змінити не можна. Потрібно працювати над тим, аби країна стала комфортною й затишною для життя. Я недавно побував у Грузії, й мене ця поїздка просто вразила. Вони запровадили державну систему, в якій людина майже не спілкується з чиновником. Припустімо, тобі потрібно отримати якусь довідку або подати прохання. Ти не йдеш у контору. Потрібно лише заповнити заяву на сайті цієї організації, до заяви тобі присилають штрих-код, і ти можеш далі дивитися проходження цього документа по всіх інстанціях, одержати, знову ж таки, рішення факсом або поштою. Таким чином і відбувається ефективна боротьба з корупцією. У нас усі зараз кричать про цю проблему, а у світі вже давно відомо, що для того, щоб знищити корупцію, потрібно мінімізувати спілкування чиновника з прохачем. У них поліція не бере хабарів, у них немає техогляду, немає ДАІ. А міністерство внутрішніх справ Грузії? Це скляний п'ятиповерховий довгий будинок. Ви можете з вулиці бачити наскрізь, що в кожному кабінеті відбувається. І спробуйте комусь в цьому кабінеті надіти на голову пластикового пакета! Звісно, у них повно інших проблем, серед яких убогість і безробіття. Одна з причин ненависті Росії до Грузії в тому, що такі моделі організації життя стали викликом радянсько-путінській системі. Усі знають, що можна запропонувати суспільству, щоб було нормальне життя, але ніхто у владі цього не бажає. Власний егоїзм — понад усе.

Ірина БОЧАР, Київський національний університет ім. Т.Шевченка:

— Торік я була на Закарпатті. Назви вулиць там, подібно до Фінляндії, написані українською, а нижче — угорською мовою. Близько спілкуючись з місцевими жителями, розумієш: вони вважають себе європейцями й неофіційно живуть навіть за європейським часом, відстаючи на годину від Києва. Чи не є небезпечною така двомовність для сходу України? Можливо, люди там почнуть активніше асоціювати себе з Росією.

В. Б.: — Не можна перестрибнути провалля за два стрибки. Не можна шукати лише прямих і коротких шляхів. Жителі сходу України мислять геть інакше, ніж на заході країни, вони ментально інші. Ви завжди стикатиметеся зі свідомою протидією цих людей. На ваші аргументи вони наведуть десять своїх, не менш ваговитих.

І, повірте, завжди правота кожної зі сторін буде рівнозначна. Ніхто не скаже, чия правда більша й істинніша. Таблички на вулицях — просто знак певного консенсусу, який суспільство обов'язково має знайти. Є дорога Чехії та Словаччини: вони просто розділилися, ці країни розійшлися цивілізовано, тихо-мирно домовившись, створили дві демократичні держави. Україні до сценарію розділу — один крок. Хоча ця найпростіша дорога призведе до катастрофи української державності. Це буде крах усіх надій. Кому буде приємно, якщо від країни залишиться половина? А ми в декількох кроках від такого радикального рішення, причому не зі своєї волі, бо це планомірно просувається ззовні. Аби не платити такої жахливої ціни й зберегти цілісність держави, потрібно прагнути вести діалог, потрібно шукати компроміс і розуміти, що люди різних регіонів думають по-різному. Це не їхня провина. Адже у двох-трьох поколінь цілеспрямовано знищували здібність до системного мислення, до самостійного аналізу. Тому вони й тепер продовжують жити рефлексами, тим, що засуне в них «зомбоящик». Українське питання не вирішити силовим принципом «перетягування ковдри»: якщо навіть силоміць змусити всіх бути «україномовними», вони все одно не стануть «національно свідомими». Але якщо створити соціальний простір, комфортний для життя людей, відмінний, скажімо, від Росії — так, як сьогодні від неї відрізняється Грузія, то українці самі не захочуть нікуди відділятися. Недавно я був у Прибалтиці. У Ризі — близько 60% росіян. Ви думаєте, багато з них прагнуть назад до Росії? Вони не беруть громадянства, тому що не хочуть їздити до Росії й України по візі. Отримавши карту Permanent resident, вони можуть у безвізовому режимі бувати також у Європі. Російськомовні ризькі газети турбують не проблеми особливого шляху Росії, а те, чому латвійський міністр фінансів узяв позику в якомусь там банку. Адже етнічно це ті ж люди, але ментально абсолютно вже нерадянські, їх уже не цікавлять питання власної національної винятковості тощо. Люди отримали дуже зручну, затишну модель існування: 400 доларів пенсія в Естонії при цінах нижче київських і московських, зарплата від 1000 доларів і вище, соціальний пакет, поїздки до Європи без віз. Вони вже інакше себе почувають і по-іншому асоціюють. Їм приємно там жити, навіщо їм всі ці розмови про те, хто більший, хто менший? Відносно латиської мови. Хочеш — учи, хочеш — ні. Скажімо, для державної служби знання її обов'язкове. Наприклад, у США теж повно людей, які не володіють англійською й не вчать її. І таке становище їх влаштовує. У просторі, де весь час іде з'ясування стосунків, з'ясування, хто правіший або величніший, немає відповідей, тут неминучі сутички та війна. Ключі до об'єднання країни в іншій площині. Зокрема, якби українська влада домовилася хоча б про відкриту зону з шенгенськими країнами, половина розмов про відділення відпала б. Україна — різна, поліетнічна — почне збиратися в просторі, де буде зроблено бодай якусь дрібницю для того, щоб людям жити стало краще, ніж у сусідів.

Юліана ЛАВРИШ, Львівський національний університет ім. І.Франка: — Повертаючись до вашого фільму про Настю Бабурову. Там прозвучала фраза: «У минулому сторіччі була Друга світова війна, але вона не вирішила проблему нацизму». Який вихід для подолання цієї проблеми ви бачите в ХХІ сторіччі?

В. Б.: — Для антифашистського комітету «19 січня» (дата вбивства Маркелова та Бабурової) я написав коротку статтю про те, що таке фашизм, як я це розумію. Цей текст, в якому я досить детально, спираючись на дане фашизму означення, розглядаю проблему. Кажучи коротко, фашизм — це не політична структура, не якесь суспільне явище. Фашизм є станом розуму. Він буває завжди і в усіх суспільствах. І в США, і в Австралії є свої нацисти. Скрізь є люди, які мислять такими категоріями. Питання в тому, яку оцінку цьому явищу дає громадянське суспільство. Нацисти є в Німеччині, але їх не садять до в'язниці, якщо вони не порушують громадського порядку. Їх ніхто особливо не переслідує. Але в громадянському суспільстві існує консенсусна, солідарна думка з приводу людей, які бажають так думати. У повоєнній Німеччині американська окупаційна влада жорстко переслідувала нацизм: там були заборони на професію, там були дуже потужні чистки. Якщо ти був членом НСДАП, то не міг обіймати жодної державної посади впродовж десяти років. За прилюдне читання «Mein Kampf» давали чотири місяці в'язниці. Західні союзники таку чистку там влаштували, що аж ну! Про що, начебто, теж якось непопулярно з погляду демократії, говорити. Але це так і було: вони спочатку «чистили», а потім проводили програми на рівні дитячого садка. Було вироблено інший спосіб соціального мислення. Добре висловлюється той же Тесак у фільмі, пам'ятаєте, він говорить: «Менти нам говорять: так, ми б тебе відпустили, але наказ...». Він же для них — свій. А їх лишень погони зобов'язали робити те, що, власне, суперечить їхнім переконанням. Тому я ще раз кажу: фашизм — це спосіб мислити, і він був завжди і буде. І буде доти, доки люди є, і доки вони на біологічному рівні мають рефлекси «свій — чужий», «ти не з мого роду», тобто залишаються на рівні племінної «чотириногості».

О. Р.: — А як же працювати, якщо з підростаючим поколінням уже попрацював інтернет, на нього вже вплинув цей телепростір, де транслюється таке убозтво, як «Наша Раша», «Джумшут і Равшан». Що взагалі відбувається з телепростором? Це що — теж складова цілеспрямованої політики держави? Є ж якісний продукт у Росії. В Україні, до речі, його значно менше. І водночас — і в Україні, і в Росії ми бачимо «Нашу Рашу».

В. Б.: — Телебачення — це комерційне прибуткове підприємство, це просто бізнес. Воно орієнтується на отримання прибутку — більше ні на що. Телебачення коштує мільйони доларів. Бюджет холдингу «ВДТРК», до якого входять канали «Культура», «Спорт», «Россия-1», «Россия-2», більший, аніж бюджет усієї науки і всієї освіти Росії. Але вони відбивають такі ж потужні гроші на рекламі. Завдання телебачення як інструменту — двоїсте. З одного боку — максимум зиску. Там, де буде прибуток від продажу реклами, воно користуватиметься успіхом, і ось ці жартики на тему Джумшута тиражуватимуть до нескінченості.

О. Р.: — Тобто це — відповідь на запит суспільства?

В. Б.: — З одного боку, це формування запиту. Вони формують свою публіку як фокус державного впливу, а з іншого боку, публіка потім сама це «хавает». Наприклад, ми за радянських часів пили компот і кисіль, були в нас натуральні лимонад, ситро. Потім усе це пропало, і всі почали пити кока-колу. І сьогодні ти вже не купиш ні ситра, ні лимонаду, які були на натуральному сиропі. І публіка вже хоче лише колу, вона ж іншого нічого з дитинства не куштувала. Вона хоче в результаті лише те, чим її день у день пригощають. Коли публічне телебачення залежить не від держави, а від платників податків, як, наприклад у Англії, це абсолютно інше телебачення. Подивіться, що показує Бі-Бі-Сі, про що вони говорять, що там іде в прайм-тайм. А наше телебачення — це дурманяча реклама і обдурююче промивання мізків. Є у нас такі журналісти, які ще вчора пояснювали, що Лукашенко — наш друг, а сьогодні — що він уже фашист і ворог Росії.

О. Р.: — А яка в цьому процесі роль опозиційних ЗМІ? Адже є в Росії «Новая газета», «Ежедневный журнал», «Эхо Москвы».

В. Б.: — Дійсно, залишені в нас такі ЗМІ. Їхнє існування для мене — почасти загадка. Скоріше за все, це питання якоїсь домовленості. Влада залишає їх для фасаду, для вітрини, для Заходу, щоб не сказали, що тут Північна Корея. І завдяки цьому якісь недодушені голоси ще лунають. Охоплення холдингу РТР 40, 50 70 мільйонів глядачів. «Эхо Москвы» по Москві — мільйон. Далі Москви та області ця радіостанція не працює. У мене дача лише за 300 кілометрів від Москви. Там «ловлять» лише Перший і Другий канали, іще — радіо «Россия». Ці хлопці з влади їздять на Захід, у них там рахунки, бізнес. Коли вони їдуть за кордон, то хочуть показати, що вони не з Північної Кореї, що і в їхній країні теж є опозиція.

31 числа кожного місяця в Росії відбуваються мітинги незгодних. Влада дала дозвіл на ці заходи лише з умовою прибрати Лимонова. Лимонов щойно створив партію. Дисиденти зі стажем — Людмила Алексєєва з Сергієм Ковальовим — сьогодні хочуть вести дискусію довкола цієї проблеми. А це вже розкол. Якби Явлінський свого часу домовився з Нємцовим (у того було 3%, а в цього — 3,5 — 4%). Якби вони просто домовилися, була б опозиційна фракція. Вони ж не можуть домовитися через той же непереможний егоїзм. Найскладніше для них — зрозуміти, що національні інтереси вищі, ніж ось ці дріб'язкові амбітні розбіжності. Через це я щиро захоплююся гетьманом Павлом Скоропадським. Я написав про нього сценарій, півроку перед цим читаючи щоденники та документи.

О. Р.: — Буде фільм?

В. Б.: — На жаль, не буде. Ще до 2004 року цей фільм замовив один із українських каналів. Я «пробився» до Скоропадського й скажу вам, що полюбив і дуже став поважати цю людину. Але потрібно було пробиватися й до документів, до історичної реальності, бо все приховано за небажанням розуміти, робити неприємні висновки... Це грандіозна особистість, більш патріотичної людини, ніж він я не знаю в Україні. І його всі зрадили... Ви знаєте, в українській історії повно зради. Це вражаюча здатність зраджувати національні інтереси в якийсь переломний історичний момент...

О. Р.: — Може, це залежить від ситуації, в якій Україна постійно перебуває...

В. Б.: — Ні, тут річ у способі мислити. Ось розумієте, були де Голль, Черчілль, Рузвельт — люди, яким не потрібно красти. У них і так було все.

Вони думали лише про національні інтереси, а не про те, як отримувати «відкати» з нафти й газу. Скоропадський — аристократ, землевласник, дуже вихована людина, багатий представник стародавнього гетьманського роду. У нього в Тростянці досі зберігся маєток. Поява конвертованої гривні, Академія наук, Вернадський, перші українські підручники — це все зробив Скоропадський. Та й в України жодної «окупації» при нім не було! Був державний договір із Німеччиною про охорону кордонів Української держави.

О. Р.: — А чому телевізійники побоялися поставити цей фільм?

В. Б.: — Я не можу за них відповідати. Коли ти берешся за яку-небудь тему й починаєш її глибоко копати, то вилазять речі, які руйнують шкільні уявлення про історію. Ось я займався Єсеніним, робив перший фільм. Коли я копнув глибше, відкрилися страшні речі. Але тоді, 1988 року, ніхто не ставив питання, чому він втік із Москви до Пітера, чому він лягав до «психлікарні» в Москві, чому він із Блюмкіним їздив на розстріли, чому він дружив із Зиновьєвим і Каменєвим і таким близьким був із Троцьким. Коротше кажучи, влізаючи настільки глибоко, ви руйнуєте простір звичної міфології. Ви опиняєтеся перед істиною — можливо, непатріотичною, непривабливою, несмачною. Але ти споживаєш її, як гіркі ліки, й видужуєш. Як засіб масової інформації телеканали, за їхнім переконанням, не повинні допускати таких речей — інакше стійло буде порожнім.

Я взагалі останніми роками роблю фільми, які ніхто не бачить. Їх дають можливість робити, але не показують. Я зробив фільм «Глобальний переділ» про те, що таке глобалізація, що таке світова економіка. У мене перша освіта економічна, тому все ж таки щось у цьому я розумію. Цей фільм ніде не показали, на жодному каналі. А в інтернеті його скачують безкінечно. Але я не хочу скаржитися — це безглуздо. Останнє, що я зробив, це 2007 року фільм про Льва Копелєва. Половину його сім'ї знищили в Бабиному яру. Коли ввійшли війська до Східної Пруссії, він був майором спецпропаганди. Він добре знав німецьку мову. Лев Копелєв був прототипом героя Олександра Солженіцина з роману «У крузі першому». Коли наші війська входили до Східної Пруссії, тобто в область Калінінграда, вони творили там жахливі речі, просто неможливо передати словами. Цей майор — єврей, у якого знищили сім'ю в Бабиному яру, — правовірний комуніст, заступається за німок, яких гвалтували по 8—10 разів на добу. І так він із більшовика перетворюється на дисидента. До свого фільму я вставив 40 секунд хроніки, яку зняли німці після одного з відступів наших військ. Звісно, ви не можете підозрювати мене в симпатії до фашистів, до німців або до того, що вони тут творили. Німці самі зробили про це фільм, вони дуже педантично фіксували всі звернення до лікарів цих жінок. Я здав готовий фільм і виїхав. За моєю спиною вирізають із нього шість хвилин якраз про цей епізод долі Копелєва й закривають цю «діру» іншим матеріалом. Такої цензури не було навіть за радянських часів. Коли я почав розбиратися, виявилося, що в них на це повна правова підстава. У них усе записано в договорі. Тоді я дав інтерв'ю, невелику прес-конференцію. І після цього для мене зачинилися двері більшості російських каналів. Я обрав свій спосіб життя й зрозумів, що мені вистачає для життя того, що в мене є.

Ганна ЩЕПА, Київський університет ім. Т. Г. Шевченка:

— Як за цих соціальних умов журналістові не перейти межу, за якою на журналіста чекає або куля, або моральне й професійне знищення?

В. Б.: — Якщо будете журналістом, ви це питання ставитимете собі постійно. Доля Георгія Гонгадзе — теж гірка відповідь на це запитання. Шлях Насті Бабурової був дуже окремим, вона була дуже обдарованою людиною. Я подивився книжки з її бібліотеки, а вони багато чого можуть розповісти про людину. Вона дійсно була ідеалісткою (в хорошому сенсі цього слова). Вона метушилася, шукала дійсно чесну журналістику. Вона спочатку пішла в економіку, поступила в МДІМВ, а потім покинула. Я розумію чому, адже МДІМВ — це такий відстійник для «золотої молоді», вона не могла в ньому знаходитися. Із «Известий» її виперли. Розумієте, така людина — дико незручна, зайва, скрізь не своя, мов кактус посеред оранжереї. А Стас Маркелов... Його могли вбити лише за одну статтю — «Патріотизм як діагноз». Ці двоє — зрячі люди з абсолютно гострим пронизливим поглядом на життя. І це буде один граничний полюс. А інший граничний полюс — це той неназваний мною журналіст із «Лексусом» і особистим водієм. І ось ви завжди будете між цими двома полюсами. Ви самі мусите обрати свій шлях. Найголовніше — ваше особисте відчуття самих себе. Адже журналісти й спиваються через страшенну відразу до себе. Я багато таких бачив. У той момент, коли ви займаєтеся тим, що відповідає вашій суті, вашій совісті й душі, вашим уявленням про себе, — саме у цей момент ви переживаєте точку виникнення щастя. Тому так, компенсація є. Це моменти, коли ви відчуваєте, що ви разом зі своїм народом, що робите крок у правильному напрямку, що не зігнулися, хоча вас гнули, що ви все-таки хоч на якусь частину залишилися вірними чомусь головному, про що ви мріяли, коли бралися за цю професію. Це і є моменти щастя.

А ви бачили фільм Сергія Буковського «Живі»? Вражаюча історія до питання про професію журналіста. Англієць в умовах тоталітарної держави, будучи кореспондентом газети в Москві, на свій страх і ризик 1933 року поїхав через Харків в Україну без будь-яких дозволів, коли іноземним журналістам не можна було виїжджати за межі Москви. Пройшов пішки Харківську область, побачив села. Потім його, звісно, заарештували й зробили персоною нон-грата. Але він написав після цього в західній пресі звіти про той жах, який тут творився. Його не схотіли почути. Були проплачені Кремлем інші люди. Відомий Волтер Дюранті з «Нью-Йорк Таймс», якому вірили. А цю людину через два роки вбили в Монголії. Швидше за все НКВС. Але людина «викрикнула» світу цю істину. Жоден голос, жоден шепіт на захист істини не залишається без відповіді, просто так. І через 60 років вдячна Україна робить фільм про цей подвиг журналіста, який виконав свій обов'язок до кінця. А хтось у цей час сидів і їв ікру в ресторані «Національ», чудово спілкувався з дипкорпусом, з вродливими жінками, їздив на шикарних авто... Але їхніх імен історія не зберегла.

Довкола — багато брехні й підробок. Тому раджу якнайменше дивитися телевізор й не читати радянської преси, як казав професор Преображенський. А вона досі існує. І намагайтеся проникнути в першоджерела, в історичні документи, мемуари, спогади. Це буде цікаво й захоплююче, і ви дізнаєтеся щось дійсно правдиве. Це єдиний шлях чесного журналіста-дослідника.

Інші матеріали цієї шпальти:

Коментарі читачів:

05.08.2010 21:41
Валерiй Балаян - совiстлiва Людина!Але,чому тiльки на Новий рiк треба так "iнспектувати "самого себе?Ми- кожен день,час,хвилину,секунду повиннi,теж саме , робити !Iнакше, велике запитання- БУДЕ В НАС,ЦЕЙ САМИЙ СЛIДУЮЧИЙ НОВИЙ РIК ?Вiдносно ж ЗУСИЛЛЯ- вiрно!Це не тiльки Мераб Мамардашвiлi писав,а й ще Iсус у Еванг. вiд Луки (див. XVI,16):"...з цього часу царствiе Божие проголошуеться, i КОЖЕН ЗУСИЛЛЯМ ВХОДИТЬ У НЬОГО"Питання О.Решетiловоi - чому молодi амбитнi випусники шкiл наших iдуть до Росii i що можна зробити,щоб вони обирали свою краiну для свого росту творчого?- осталося без вiдповiдi...Щож , Грузiя- це зовсiм маленька краiна i там можливо те, що зовсiм неможливо на Украiнi,а тим бiльше у Росii.Тай не у "эпiцентр подiй" Настя Бабурова стремiлася ,А ТУДИ,ДЕ (ХОЧА ТРIШЕЧКИ!) БУДУТЬ ПОВАЖАТИ ЯК ЛЮДИНУ!У московськоi газети i з свого блогу вона це отримала.Щодо ж подонкiв- так iх скрiзь зараз забагато..Треба ось яке запитання зараз задати(молодим нашим журналiстам) кожному самому собi:ЧОМУ НАСТЯ БАБУРОВА НЕ ПОБАЧИЛА НАШ "ДЕНЬ", ПIСЛЯ ЗАКIНЧЕННЯ ШКОЛИ? I коли це запитання ми собi зададим,вiдразу усе стане на своi мicця- слiдуючим запитанням буде ось яке:ЯК ПОВИНЕН ЗМIНIТИСЯ НАШ "ДЕНЬ",ЩОБ МОЛОДI ВИПУСНИКИ ШКIЛ ТА ВУЗIВ НАШИХ ЙОГО,УСЕЖ- ТАКИ ,БАЧИЛИ ???А розсуждати о фашизмi у Росii- досуже заняття:стовбур треба,насамперед, завжди убирати з свого тiльки глазу...
Сергей Глущенко
Ви не авторизовані!

На сайті публікуються коментарі тільки від зареєстрованих користувачів. Будь ласка, введіть свої реєстраційні дані.

Якщо Ви ще не є зареєстрованим користувачем, будь, ласка, зареєструйтеся тут.

Логін:


Пароль:



          Фоторепортаж     Відео   
 
Літня школа журналістики «Дня»-2010

Обговорюємо        Читацька п'ятірка


«Обов’язково мусимо десь бути і щось робити»
I хлопчик був, і унтер-офіцерська вдова виявилася
Повернути захоплену кримську землю
Давайте зробимо висновки
Про політтехнологію та журналістику


Останні новини

06.08-18:17
У Києві оголошено надзвичайний рівень пожежної небезпеки
06.08-18:03
Біля МОН створять паркову зону
06.08-17:48
На Харківщині побито абсолютний температурний рекорд за 100 років: + 41 градус за Цельсієм
06.08-17:33
Заповідник Хортиця вдалося врятувати від пожежі
Всі новини

 
Опитування

Якими критеріями ви передусім керуєтеся при виборі навчальної літератури (підручників, атласів, контурних карт, зошитів з друкованою основою, екзаменаційних білетів тощо):

купую якнайдешевше

не витрачаю багато часу на пошуки – купую перше, що потрапляє під руку

мене, насамперед, цікавить зміст видання

зважаю на якість друку та поліграфічного оформлення

шукаю голограми або інші оригінальні позначки видавництв

ніколи не думав(ла) над цим питаннямГолосувати    Результати

 

Архів "Дня"        Свіжий номер


 



 

© 1997-2010, ЗАТ "УКРАЇНСЬКА ПРЕС-ГРУПА"
 
< Пред.   След. >
 
© 2008 Персональный сайт Валерия Балаяна